Самвидав з-під прилавка

13

Працюю в бібліотеці у відділі японської літератури. І художні тексти, і публіцистика, і журнали, і наукові статті — як на японському, так і російською мовами.

Приходить японець, вітається, мнеться, лізе за словником. Довелося перейти на його мову. Японець, зрадівши налагодженого контакту, попросив знайти якусь рідкісну науково-публіцистичну книжку про історію нашого регіону (на японському, звичайно). Умучилась, як не знаю хто, поки знайшла.

— В бібліотеку записалися?
— Записався, ось документ. Скільки з мене?
— Книги в бібліотеці видаються безкоштовно. Поставте тут свій підпис.
— Що це значить?
— Тут позначена дата, до якої ви повинні повернути книгу. Підпис означає, що ви з цією датою ознайомлені і книжку взяли.
— (здивовано) Повернути? Хіба я не можу її залишити собі? Мені для одного потрібен сувенір з вашого міста.

Подумки падаю, вголос же пояснюю бідоласі, де він помилився. Він сумно повертає книгу; я в розраду втюхиваю йому російські казки на японському, п’ю чай, відновлюю нервові клітини. Ось, думаю, в чужій країні, з таким знанням мови — мимоволі розгубишся. Та й у мене мабуть акцент ого-го…

На цій філософській ноті в зал влітає широка тітонька прямо у вуличному одязі і починає з порогу на мене кричати:

— Ви як з нашими іноземними студентами звертаєтеся? Яке враження про країну ви у них залишите? Що ви собі дозволяєте?

Намагаюся зрозуміти, що не так:

— Йому казки не сподобалися? Вахтерка нагрубила?
— Не парьте мені мізки! Ви чому нашому студенту книгу не продали? Ми його спеціально до вас відправили! Я точно знаю, що у вашій бібліотеці таємно торгують книгами!

Ага, особливо настільки рідкісними. Тітоньку цю потім сам японець і забирав — дуже переді мною за неї вибачався.