Здогадайся, мовляв, сама

14

Задовбали затаивальщики. Мовчуни. Люди, які не вміють висловлювати власну думку в обличчя, не вміють говорити прямо, відразу і вголос про свої бажання, образи та ін. Задовбали тим, що потім, багато пізніше, пригадують мені ось ту, так-так, ту саму ситуацію тримісячної давності, коли я, колода бездушна, мудак товстошкірий і взагалі полорогое жуйна парнокопитне, не звернув уваги на те, як вони страждали, чого вони хотіли і про що мені говорили.

Говорили, як правило, мовчки. Єдиними звуками, що виходять з їх вуст, були зітхання, кряканья і ледь чутні незадоволені стогони. Питаю адже: «Що?» Що мені відповідають? Правильно, саме це. Дорогі мої, ваша «нічого» дає мені повний карт-бланш на те, щоб ці ваші зітхання ігнорувати і спокійно займатися своїми справами.

Нещодавно одна жінка при нашому спільному відвідуванні магазинів поглядала скоса на супер-пупер чорно-білий шарфик. Сильно поглядала скоса, але ні слова не сказала, ні зняла його з вітрини, не покрутила в руках, не пішла, зрештою, сама оплачувати. Через два тижні: «Там на вулиці вітер, а мені надіти плащ не з чим. От якби ти мені той шарф купив… Як це який?! Я ж так його хотіла, ти що, не зрозумів?» Від вбивства мене стримало тільки те, що жінка ця, як ви здогадалися, моя кохана дружина.

Начальник надіслав лист, в якому валяється экселевский файл. Відкриваю. Стара база даних, давно пылящаяся, але не ту, бо в якомусь винятковому, на думку начальника, випадку може знадобитися. В листі — ні слова про те, що треба робити. Надіслав ввечері п’ятниці. Вранці понеділка з піною у рота питав мене, чому я урод тупий, не видалив стару базу з загального локального диска.

«Три роки тому я зламала ніготь і плакала, а ти був на роботі, а коли прийшов, навіть не помітив, що щось не так!» Так, дорога сестричка, коли ми з тобою ділили квартиру, будучи обидва затятими холостяками, ти поплакала півгодини, потім пішла, вмилася, зістригла інші нігті, зробила новий манікюр і заспокоїлася. А я-то тут при чому? Я зараз навіть на нігті дружини не дивлюся — це її справа. Так якого фіга я повинен був дивитися на твої, моя молодша сестра, три роки тому?

«Мене обхамили в магазині — нічого, я наступного разу прийду і такого їм скажу, повік будуть пам’ятати!» Друже, а тебе не хвилює, що в наступний раз за прилавком, швидше за все, буде стояти інший продавець і взагалі ні хрена не зрозуміє, за що ти його так?

І таких прикладів купа. Досить цей сайт почитати. І що саме веселе, авторів тутешніх історій я дуже добре розумію. Та й сам такий. Не піду адже всім людям, на яких я тут скаржився, все це в обличчя говорити. По-перше, сварки не люблю, по-друге, вже говорив. І, природно, задовбав.