Цариця Лариса і непродане пальто

29

Волею долі опинилася я в хутряному салоні — відповідну шкірку на весну доглянути і очей жіночий красою порадувати. Після п’ятого кола по залу в пошуках продавця падаю в знемозі на диван і продовжую пошуки вже тільки очима. Хвилин через двадцять очікування продавця-консультанта (яких, як пізніше з’ясувалося, у залі працює аж троє) ходою вагітного тюленя виходить щось з беджиком «Лариса» і, спершись на край дивана, поглядаючи на мене риб’ячим поглядом, цікавиться: «Чого сидимо?»

Трохи сторопівши від такого нахабства, м’яко натякаю, мовляв, покупниця я потенційна, мій вибір припав на сьогоднішній пальто (до речі, недешевий), і якщо ваша високість, Лариса, зволить мені його показати і дати поміряти, швидше за все, я саме його і придбаю. Істота відповідає: «Нічого дивитися. Або берете і купуєте, або звалюєте», — нічого, мовляв магазинні дивани своєї попою бруднити! Тут нерви напружені до межі, не витримують: я заявляю, що подальша розмова продовжу тільки з власником салону і придбаю вже не дуже-то бажане пальто тільки після того, коли почую вибачення від господаря за хамську поведінку і ставлення до покупців від його співробітників. В цій безглузЕкшн і принизливій ситуації Лариса поставила жирну крапку: «Нічого тут обурюватися. Я господиня салону».

Загалом, пішла я звідти з почуттям великої скорботи і вселенської образи на таких «господарів» салонів, магазинів та інших подібного роду місць. Невже в умовах сьогоднішньої конкуренції ці суб’єкти не хочуть залучити якомога більше покупців у свої відділи і отримати таким чином прибуток?