Промінь добра в смердючому море

22

Днями трапилося, за мірками багатьох людей в сучасному світі, диво.

Йду з магазину. В руці — затяжка авоська, на плечі — об’ємна сумка, куди я набила щось, що не хотіла пхати в пакет, у вухах — навушники, у очах — любов до світу. Відчуваю зі спини тичок в руку і ногу одночасно, зупиняюся в офигении, бо навіть уявити не можу, хто і як мене зачепив. Выдергиваю з вух навушники. В протилежний від мене бік сахається дівчина на велосипеді. Гальмує на травичку, обертає до мене перекошене обличчя. «Все, — приречено думаю я, — зараз будуть матюкати».

— Вибачте, — вякаю поспішно, щоб хоч якось знизити потік можливої лайки, не дуже, втім, сподіваючись на успіх.

— Господи, вибачте, дівчина! Я не сильно вас зачепила?

Піймавши спішно прагнучу до центру Землі щелепу, відповідаю:

— Та ні, ви що! Переломів точно немає, а інше можна пережити.

Сміємося.

— Щасливого, — кажу, — шляху.

— Спасибі!

І їде.

Ось так ось. А ви кажете, гівно колом.