Іспит щодня

12

Моя мама — вчителька. Ні, вона не працює в школі. За професією вона взагалі економіст. Вона просто любить робити зі мною домашні завдання, хоча я давно вже не школярка, рік тому захистила диплом.

Стоїмо в магазині. Зважуємо шматочок ковбаси.

— Сто сорок п’ять помножити на півкіло, — мовить мама, дивлячись на ваги. — Доню, скільки буде?

— Шістдесят три, — підраховую.

— Сімдесят два рубля, п’ятдесят копійок, — відповідає продавщиця, підрахувавши на калькуляторі.

Забираємо ковбасу, виходимо.

— У тебе поганий усний рахунок, — робить висновок мама. — Будемо тренуватися. Тридцять дев’ять ділити на два? Вісімдесят чотири помножити на три? А якщо б ми взяли чотириста грамів ковбаси, а не півкіло?..

І так до самого будинку.

Перехожі дивляться, як на хвору. Голос у мами гучний, а мої жалібні, обурені, гнівні крики: «Мамо, я не буду вважати тебе тут!» — вона пропускає повз вуха.

Сходила в кіно.

— Яке кіно було? — цікавиться мама.

— Таке-то, — відповідаю.

— А про що?

— Про те і те.

— А хто там головний герой? Що тобі сподобалося?

Розповідаю.

— І чого фільм вчить? Яка ідея була у режисера? Як ти думаєш, чи правильно вчинив такий герой? А чому неправильно? Які життєві уроки можна витягти з його історії? Хто з твого оточення схожий на нього?

Спроби відмовитися відповідати на подібні питання викликають довгі розлогі міркування на тему, що я не розрізняю, де добре, а де погано, і вчитися цьому не збираюся, а от, якщо потраплю в таку ж ситуацію, як герой, і спеціально адже потраплю, бо…

І так у всьому! Задолбали.