Працюю медсестрою в лікарні в хірургічному відділенні. Ні для кого не секрет, що більшість пацієнтів, піклуючись про найбільш успішному результаті проведених оперативних втручань, несуть хірургів і завідуючому відділенням кругленькі суми в конвертах. І боже нас борони їх за це засуджувати, навіть якщо вони по своїй наївності вважають, що якщо хірург прийняв винагороду в конверті, то їх тепер повинен облизувати весь персонал аж до останньої санітарки. Ми сумлінно ставитися до своїх обов’язків і виходжуємо післяопераційних пацієнтів, не поділяючи їх на «платні» і «безкоштовні», тим більше що грошима у наших лікарів-хірургів ні з ким ділитися не прийнято. Ну та й бог з ними: ми з цього приводу анітрохи не переживаємо. Як кажуть, хто на що вчився.

В три години ночі мене викликає в палату пацієнтка.

— Що вас турбує? Запросити лікаря?
— Ви знаєте, у мене жахливо п’яти сверблять. Почухайте їх!

Вимога прозвучала в наказовому тоні, без елементарного «будь ласка». У мене німа реакція, я дивлюся на пацієнтку і намагаюся зрозуміти, він цього не сказав я. Мабуть, роздратована моїм гальмівним виглядом дівчина обурено вигукує:

— Що ви так дивитеся? Я ж за все заплатила!

Вибачте мене, шановні пацієнти, але особисто мені ви нічого не платите, а в перелік медичних послуг, що надаються нашою установою, чесання п’ят не входить.